«Чернігів вистояв завдяки своїм жителям»- мер Владислав Атрошенко. Ексклюзивне інтерв’ю | NLight DC++
«Чернігів вистояв завдяки своїм жителям»- мер Владислав Атрошенко. Ексклюзивне інтерв’ю | NLight DC++

«Чернігів вистояв завдяки своїм жителям»- мер Владислав Атрошенко. Ексклюзивне інтерв’ю

У той час, коли до Києва наближалися російські війська, соліст гурту “Бумбокс” і тероборонець Андрій Хливнюк виконав пісню «Ой, у лузі червона калина» акапело на порожній Софійській площі. За лічені дні відео розлетілося світом. Про культурне значення цієї пісні, об’єднання українців і незворотні зміни суспільства Мирослава Гонгадзе поспілкувалася із Андрієм Хливнюком у Києві.
Андрій Хливнюк: Це було от там от, бачиш де лайт-бокс стоїть. Ми їхали машиною і сперечалися про акустику. Тут було порожньо, всі чекали вже інвейжн [вторгнення – ГА]. Я їхав, показував як працює акустика в відбитті будівель і площі на прикладі повстанської пісні. Але звичайно, я трошки лукавлю, я знав що з цього буде, просто я не знав, що буде аж такий масштаб. Відчуття було в повітрі, що ми згуртувалися, але все одно був якийсь момент, коли потрібен якийсь поштовх [для того, щоб зрозуміти – ГА], що ми всі разом, ми тут; що ми не покинемо той мірнячок [мирне населення – ГА], який тут полишався, і будемо змагатися за місто, і свою країну. Ми не єдині, таких багато – «Доброго вечора, ми з України», «Русский корабль».
Мирослава Гонгадзе: Але твій спів підняв світ, і це дуже важливо.
АХ: Так, для мене це дуже важливо, ба більше це дало [мені – ГА] той момент якогось прозріння та можливості для того, щоб я зараз не переживав, що я не є частиною надходження коштів на гуманітарну допомогу. Всі люди в світі, які слухають цю пісню, royalties [гонорари – ГА] від неї йдуть на «War Child» [«Дитина війни» – благодійна організація – ГА]. Коли ідеш захищати своїх дітей, родину, і країну, ти рятуєш їх майбутнє. Як мінімум, кожен твій день такої роботи, зменшує кількість їх потенційних днів цієї роботи.
МГ: Ти отримав поранення, що це було?
АХ: Це було форсування річки Ірпінь при зачистці Ірпеня. Наш підрозділ повинен був підсилити і підсилив сили захисту Києва і зачищав, разом з іншими різними підрозділами Збройних Сил та поліцейськими підрозділами, від ворога в околиці Києва. Зараз я вже аналізую, що ворог був тут, біля воріт столиці, але серед захисників в повітрі не було відчуття поразки.
МГ: Ти говориш, що це було, ніби це вже закінчилось, але воно ще не закінчилось.
АХ: Це ще не почалось, це тільки початок. Багатьом людям тут здається, що війна відкотилася на Схід і ми можемо про щось говорити. Це не так, три дні тому були прольоти і прольоти [тривають – ГА] постійно, фашисти кидають ракети куди завгодно. Це треба розуміти і перебудувати все своє життя. Ми як в дикому полі як колись в 1648-му, ми завжди мусимо бути озброєні. Коли станеться перемога, всі будуть радіти і видохнуть, але жити, очікуючи на неї, можна просто з глузду з’їхати. Навіщо така травма. Просто треба розуміти, що зброя – це як була викрутка в хаті, мікрохвильовка, і от для знищення тарганів є ще один засіб. Зброя, такмед [тактична медицина – ГА], броня, постійне навчання для дітей та один одного як з цим безпечно поводитись, та як цим користуватися. Як кажуть американці, це ще один basic skill [базовий навик – ГА].
МГ: Зараз вся медійна кампанія налаштовує людей, що ось війна закінчиться і прийде норма. Ти мені зараз кажеш і я відчуваю, що норми не буде.
АХ: Це нова норма. Добре, що їм транслюється меседж, що війна скінчиться. Вона ж колись скінчиться – через рік, десять, сто, але скінчиться. Так було і так буде. Тримати людей у постійній напрузі – уяви, яка це кількість серцево-судинних захворювань і ще чогось. Неможливо не спати постійно, турбуватись, перейматись. І що я збагнув і що я побачив – ти питаєш, як змінилося моє життя. Дуже велика різниця між людьми, які живуть обороною і людьми, які намагаються абстрагуватися від неї. Різниця заключається в наступному: ті, хто обороною живуть – вони діють, не емпатують, і розмовляють між собою, що в нас ще буде час оплакати, переживати, турбуватися. Зараз треба діяти, в ось цей час, коли треба не плакати і страдати «ой біда, ой мамо, війнонька, ой Господи, люди гинуть». Ні, треба робити так, щоб найменшою кількістю втрат, ми досягли найбільшого результату – звільнити повністю всю Україну від ворога. А потім – будь ласка. Татуювальники і психотерапевти піднімуться сильно, вони будуть такі як pimp [людина, що нелегально заробляє гроші та вдягається у екстравагантне вбрання – ГА], всі будуть ходити в леопардових костюмах.
МГ: А ти ким будеш, тоді?
АХ: Я залишуся собою. Зверни увагу, як трансформувала нова реальність суспільство.
МГ: Однозначно, я якраз хотіла тебе про це спитати – як ти бачиш, яка відбулася трансформація вже сьогодні?
АХ: Я – як консолідаційний наркоман. Мені хочеться ще більшої консолідації суспільства. І після війни теж. Швидкі реформи – тільки зараз. Недоліки ці всі, бюрократію – це все ми мусимо знаходити в собі сили змінювати. Ми мусимо зрозуміти, що тепер якась електоральна частина буде з досвідом бойовим, як так зробити, щоб ці всі люди не тільки мали PTSD [посттравматичний стресовий розлад – ГА], або швидше його позбулися, а треба усвідомити, що можливо буде наш Eisenhower [Дуайт Ейзенхауер – ГА], можливо в нас з’явиться наш Маршалла План, але для цього багато треба зробити. Ми воюємо за те, щоб не стати частиною концтабору і щоб не використовували нас і наших дітей як гарматне м’ясо у наступних кампаніях імперських. (…) Скільки нам – тридцять років. Тисячолітній культурі тридцять років, що це значить? Я маю надію на євроінтеграцію, реформи під наглядом [Європейського Союзу – ГА]. Якщо ми говоримо і декларуємо цінності, що ми хочемо бути частиною цивілізованого світу, мабуть це говорить і про те, що ми мусимо [діяти – ГА]. Знаєш цей жарт майданівський, якщо Україна – це Європа, то, тоді, виходить, що і Європа – це Україна.
МГ: Як взагалі ти бачиш закінчення цієї війни?
АХ: Дуже просто. Окупаційний контингент або тікає, або вмирає, виплачуються репарації, жорсткий візовий режим – до речі, вітаю тебе, нарешті це сталося, тридцять років [очікування – ГА], і на якісь покоління забуваємо про цю недоімперію.
МГ: А як ти бачиш ситуацію з сусідами – що буде з Білоруссю, що взагалі буде з Росією?
АХ: Мені по-барабану, що вони захотять з собою зробити, це їх конкретна проблема та справа, і в цьому різниця між нами. Я не хочу давати поради іншим народам і як будь-яка нормальна людина не приходить в інший будинок зі своєю іконою і не починає розказувати, як їм жити. Хай живуть як хочуть, просто від нас відлізуть.
МГ: Слухай, а в тебе зараз відчуття творчості, натхнення з’являється чи ти просто вкопуєшся?
АХ: Ми їмо, спимо, працюємо, зараз я не встигаю просто відповідати всім людям в месенджерах усіх, не те, що щось писати. Для того щоб писати – треба працювати над цим, ти мусиш бути один або з колегами своїми і ви мусите пірнути в той процес, і це не швидка штука. Я не мультизадачна людина, робим це – значить робим це і все. Але, може, воно накопичується, так буває в мене іноді, що накопичується матеріал, на якийсь hard disc [жорсткий диск – ГА] записується і потім буде якийсь салют ідей, але побачим, куди поспішати.
МГ: Ще трошки про музику. Зараз українські плей-листи дуже специфічні. Зрозуміло, що все про війну, але вони такі hard [складні – ГА]. В тебе є якесь відчуття про зміну смаків суспільства?
АХ: Так, зараз хвиля величезна протестного націоналізму і це нормально.
МГ: Тебе це тішить?
АХ: Тішить, але мені все-таки хочеться глибшого діалогу артиста з собою і, все-таки, виховної якоїсь функції.
МГ: Ще одне про світ взагалі. Україна так вистрелила – війна, жахи, але це ж просто неймовірно, такого не можна будо очікувати декілька років тому взагалі. Це зрозуміло для тебе, що світ так повстав за Україну?
АХ: А чому, ти думаєш, «Калина» так всіх збентежила? Її ж знали всі з дитинства, кожен з нас. Може ми не вкладали сенс, але ми її знали, вона у нас була в крові – що ми воїни, нація вільних людей. Це було нормально, коли вистроїлися черги, повна площа людей, які кажуть «зброя, давайте зброю, швидше, ворог іде». Вони не кажуть куди тікати і що робити, вони кажуть – бігом, по спрощеній процедурі. Це було і можна було цим пишатися. І зараз є чим пишатися. Воюють героїчно хлопці. Пацани курять під вогнем, стоячи в повний зріст деякі. Я їду, бачу їх в капсулі своєї чи в якомусь пікапі. Воно все горить і гупає, а пацани курять і підморгують. Звісно, є дуже різні ситуації – хтось вперше потрапив під обстріл і страшно. Всім страшно, але яка сила духу, як воюють татусі і дідусі, як наче він пішов на город картоплю вибирати. Без адреналіну і емоцій, просто роблять справу і все. Це щось неймовірне. Без повітряної підтримки, снайперу ззаду, якихось спецпризначенців збоку, просто беруть баломбу велику, йдуть і палять ту броню, яка на них пре. Це з чим там можна порівняти це відчуття?
МГ: Як би ти історично назвав цей період в Україні?
АХ: Це як наче прокинутися з летаргічного сну. Це пробудження. Це повернення до змагань за те, щоб бути самими собою, і ці змагання тривають століттями. Тільки сьогодні не просто змагання когось з невеличкої частки, якихось прозрівших людей, це змагання величезної нації. Це вже не просто народ в кайданах, це країна, визнана в усьому світі, це величезна сорокамільйонна країна. Безумовно, це пробудження.
МГ: Це повернення, про яке ти говориш, остаточне? Це повернення без повернення?
АХ: Я не знаю що це, можливо, це перегони. Я сподіваюсь, що ми вивчили помилки 18-20-х і помилки 45-го року. Я просто на це сподіваюсь і в це вірю. Я не хочу дуже сильно, щоб Іванко мій носив цей «комок». Я хочу, щоб ті, що втекли, знайшли собі інше краще життя закордоном або повернулися. Але я не хочу, щоб наступне покоління дізналося, що таке війна. Мені здається, що в нас є великий шанс, як у суспільства, закінчити це вже раз і назавжди. Просто не мати більше ні меншовартості цієї рабської, не шукати собі метрополій більше. Врешті-решт, стати самодостатніми.

Напишіть відгук