Пастка і спроба уникнути санкцій – Литва про пропозицію Білорусі щодо українського зерна | NLight DC++
Пастка і спроба уникнути санкцій – Литва про пропозицію Білорусі щодо українського зерна | NLight DC++

Пастка і спроба уникнути санкцій – Литва про пропозицію Білорусі щодо українського зерна

Представники чотирьох волонтерських фондів, які допомагають Україні, розповіли про свою роботу в американському Конгресі. Серед них був і Сергій Притула, засновник благодійного фонду, якому неодноразово вдавалося закривати збори із ледь не космічною швидкістю. Влітку українці лише за три дні пожертвували фонду Притули 600 мільйонів гривень на купівлю “Байрактарів”.
Про “Байрактари” і супутники, координацію між волонтерськими фондами, звітність щодо закупівель та політичні амбіції журналіст Української служби Голосу Америки Остап Яриш спілкувався із Сергієм Притулою у Вашингтоні.
Остап Яриш: Сергію, дякую, що знайшли час на розмову. Ви приїхали в США на слухання до Конгресу разом з представниками інших волонтерських фондів та організацій. Хтось з України, хтось зі США. Розкажіть для початку, що це були за слухання і в чому була їхня мета?
Сергій Притула: Справа в тому, що український волонтерський рух не залишився без уваги світової спільноти. Особисто для нашого фонду це вже не перша зустріч із представниками владних структур. Просто раніше це було по той бік океану – це були поїздки до Брюсселя і до Берліна. Зараз американська сторона запросила нас і наших колег на слухання до Конгресу – було чотири фонди. Для того, щоб окрім міжурядової комунікації мати можливість спілкуватися з представниками українського громадянського суспільства.

І для нас було великою честю представляти Україну та українське суспільство, і говорити з конгресменами від імені українського народу на предмет тих справ і переживань, які є в суспільстві.

Волонтерський рух є невідʼємною частиною суспільства. І те, що зараз показує українське громадянське суспільство світу, – це предмет для захоплення. Ба більше – для вивчення. І для нас сьогодні було великою честю представляти Україну та українське суспільство, і говорити з конгресменами від імені українського народу на предмет тих справ і переживань, які є в суспільстві.
Ми дуже поважаємо американських партнерів. Ми дякуємо їм за те, що у нас є двопартійна підтримка в США. І ми сьогодні робили все для того, щоб вона залишалася стабільною. Звичайно, ми не підмінюємо собою державні інститути. Ми не замінюємо собою міжурядову комунікацію. Проте очевидним є той факт, що український волонтерський рух він вже субʼєктизований. Це просто юридично неоформлений інститут. І те, що нас хочуть почути, для нас це так само важливо.
О. Я.: Я слухав ваш виступ, і в своєму вступному слові ви сказали, що набагато дешевше допомогти Україні зараз, аніж потім витрачати гроші на захист від Росії, Польщі і Литви. Як можуть допомогти зараз США волонтерському руху та Україні протистояти російському вторгненню?
С.П.: Те, що насамперед необхідно для того, щоб Україна продовжувала ефективно деокуповувати свої території – це радше знаходиться в системі координат комунікації Міноборони України з країнами-партнерами. Ми говоримо про сучасне озброєння. Ми говоримо про нарощування цих поставок, кількості та якості цього озброєння, новітніх технологій.
Тому що дуже важко просуватися вперед, розраховуючи тільки на живу силу. Для того, щоб формувати боєздатні бригади, нам потрібно все: від артилерійських систем до реактивних систем залпового вогню. Все це у наших союзників є. Звичайно, ми потребуємо також танків та багато чого іншого.

Одне речення, яке я не сказав у Конгресі, тому що я поки не певний, що ми можемо говорити у такій тональності з конгресменами, – що буде не тільки дорожче стримувати російську агресію в країнах НАТО. За це доведеться платити ще й життями американських солдатів.

Проте ми говорили не тільки про мілітарну складову допомоги Сполучених Штатів для того, щоб Україна продовжувала боротьбу. На моє глибоке переконання, українське суспільство зараз як ніколи потребує справедливості в сенсі покарання російських воєнних злочинців. Незалежно від того, де вони сидять – чи в окопах, чи в кремлівських кабінетах. Тобто посил від наших партнерів про те, що ніхто не уникне покарання, – це, мабуть, те, що нашим людям хотілося б почути насамперед. І також гарантування того, що будуть трибунали, і що кожен злочин, який був скоєний росіянами, не залишиться без покарання. Це одна з тих тез, про яку ми говорили.
Говорячи про те, що американцям зараз дешевше поділитися зараз зброєю, аніж потім воювати з росіянами у Польщі чи Литві – насправді це логічний факт. Якщо б Україна впала, російські війська були б у Балтійських країнах, вони були б у Польщі. Цей факт є очевидним, тому що Путін – абсолютно несамовита, абсолютно нестримна істота. Людиною назвати його язик не повертається. І ця його маніакальна, власна візія “собирателя земель русских” і повернення РФ до тих розмірів, як була російська імперія свого часу, – це також очевидний факт.
Одне речення, яке я не сказав у Конгресі, тому що я поки не певний, що ми можемо говорити у такій тональності з конгресменами, – що буде не тільки дорожче стримувати російську агресію в країнах НАТО. За це доведеться платити ще й життями американських солдатів. Сьогодні Україна стоїть великою залізною стіною перед російськими ордами, захищаючи не тільки громадян України – а захищаючи світовий безпековий порядок і безпеку європейських країн. Це варто цінувати і варто менше зволікати вирішуючи, що можна постачати, що не можна постачати. Чим більше ви нам зараз дасте, тим швидше ця війна закінчиться, і тим більше українських життів буде збережено. Це простий факт.
О. Я.: За вашим враженням, законодавці ваші меседжі почули?
С.П.: Я побачив, що їм цікаво з нами спілкуватися. Судячи з тих запитань, які сьогодні виникали на слуханнях, вони були фаховими, вони були предметними. Було видно, що люди підготувалися до зустрічі. Адже, як ви розумієте, тексти наших виступів були відправлені попередньо, і вони мали можливість з ними ознайомитися перед виступом.
Тому були абсолютно нормальні запитання, які стосувалися і того, що нам ще треба, і того, як ми контролюємо поставки до військ. Чи вони є, чи їх немає, – система контролю їх також цікавила. Я розумію, що це люди, які навчені рахувати гроші. Тому своєю чергою ми їм пояснювали, що у нас ще більша зацікавленість контролю того, що ми передаємо. Адже ми опираємось на пожертви людей, які підтримують українську армію за посредеництва українських і не тільки українських волонтерських організацій. Тобто ми несемо відповідальність за кожну копійку, яку нам дають люди – і обіцяємо людям максимально ефективно з найвищим ККД розпоряджатися цими коштами. У нас достатньо контролюючих органів, які контролюють діяльність українських фондів, а зі свого боку ми, слава Богу, вже давно напрацювали систему контрою за тим, що ми передаємо війську.
О. Я.: Давайте поговоримо не про Конгрес, а про інші аспекти – допомогу американського суспільства, звичайних людей. Плануєте виходити на американський ринок? Залучати партнерські інституції, відкривати представництва, співпрацювати з американцями для того, аби це ресурс використовувати теж?
С.П.: Це та історія, до якої ми прийшли в певний момент. Ми намагалися зрозуміти, як краще вийти на західний ринок – не тільки Північну Америку – США та Канаду – а і Європу. І ми зрозуміли, що шлях, який іноді здається найлогічнішим – приїхати туди і просити людей про допомогу, насправді є не надто ефективним. Тому що коли ти приїздиш чи в Бельгію, чи в Сполучені Штати, виходиш і кажеш: “Доброго дня, ми з України, у нас війна, дайте грошей, ми купимо дрони”, – це не працює. Інша справа, це коли ти знаходиш амбасадора, який від твого імені провадить ту чи іншу політику. І зокрема в США ми зрозуміли, що найефективнішим шляхом комунікації з місцевим суспільством є комунікація через організації, які асоціюються з американським ветеранським рухом.
Я ніколи нікому не заздрю, але в мене є величезне бажання, щоб те, що я бачу в американському суспільстві, коли при зустрічі з військовослужбовцем люди кладуть руку на серце і кажуть: “Thank you for your service”, – щоб це була і практика в українському суспільстві.
О. Я.: Мені здається, зараз це потроху змінюється.
С.П.: Так, це рухається. Підсумовуючи, в нас є приклади хорошої співпраці з американськими організаціями, які підтримують український волонтерський рух. Я бачу, що з Америки пожертви також ідуть на рахунки нашого фонду. І я переконаний, що це не завжди українці, які живуть в США. Я більш ніж упевнений, що є багато місцевих, які також надсилають гроші.
Основна причина нашого приїзду до США – це слухання в Конгресі, але щоб два рази не вставати, то налагоджуємо співпрацю з різними неурядовими організаціями для того, щоб мати можливість протягом наступних приїздів сюди (а Америка нам дуже цікава в сенсі подальшої співпраці та підтримки України) спілкуватися з тими, хто поки що підтримує українську боротьбу з російською агресією.
О. Я.: Як їх плануєте залучати?
С.П.: Це завдання вкрай важливе, і я розумію, що воно буде непросте. Але сенс спілкуватися з тими, хто вже нас підтримує — він є хіба що в площині висловити людям подяку. Підтримувати звʼязок – гаразд. Просити не збавляти оберти – гаразд. Але залучати нові спільноти, залучати нові структури, залучати людей, які ще десь сумніваються – це вкрай важливе завдання. І ми також шукаємо ключі до кожної такої спільноти, структури чи конгресмена.
О. Я.: З якими словами можна до них говорити?
С.П.: Мені здається, що потрібно давати цим людям спілкуватись з людьми, які дихають подібним повітрям, але в Україні. Я не переконаний, що я краще вплину на зміну позиції спільноти протестантських церков десь у середніх штатах США, аніж це зробить протестант, який також постраждав від російської агресії на сході чи на півдні України. Який приїде, і своїм братам по вірі скаже: “Будь ласка, ми там страждаємо”. Тому для кожної спільноти потрібно знаходити свого амбасадора, який донесе їм з тих позицій, які їм є зрозумілішими.

О. Я.: Наскільки зараз активно люди скидують гроші вашому фонду? Динаміка ж впала, мабуть?
С.П.: Ми відслідковуємо цю історію коливань надходження донатів, і десь з літа цього року ми зрозуміли, як правильно працювати з тим, щоб тримати певну планку, нижче якої не падати. Тобто умовно 250 млн гривень зборів кожного місяця – так чи інакше, слава Богу, за людської підтримки, за підтримки бізнесу, за підтримки людей за межами України ми маємо. Все, що зверху – це робота по таких великих зборах, коли ми за три дні можемо зібрати 600 млн, за добу – 352 млн.
Але це також копітка праця, це не робиться на раз-два. Можливо, є уявлення, що якщо ти великий фонд, то ти просто кажеш: “Агов, давайте на щось зберемо!” І всі зразу почали тобі скидати. Ні. Зазвичай якійсь акції передує близько трьох тижнів підготовки.
І навіть той збір “На помсту”, який в нас відбувався 10-11 жовтня, мав відбуватися 12-14 числа, ми готувались до цього. Але 10 жовтня була така масована ракетна атака, і я в мережі зранку бачив повідомлення людей – “доначу з бомбосховища”. В людей було стільки бажання щось зробити, що ми вирішили не чекати 12 числа, а направити ту людську лють в конструктивне русло. І сказали: “Гаразд, ми маємо, що вам запропонувати”. Ми просто не очікували, що зберемо в три з половиною рази більше, аніж ми собі ставили планку. Це потім зіграє певний злий жарт – тому що на 100 млн ми точно знали, що ми закупимо…
О. Я.: Було складно зрозуміти, що купляти на ті гроші?
С.П.: Зараз це вже не так складно. Складніше, мабуть, було витримати тиск людей, які з наступного дня почали вимагати показати, на що ви будете зараз це витрачати. З’явилося, як завжди, дуже багато експертів. Але зараз ми вже в процесі перемовин, контрактування і так далі. Це буде та обіцяна людям помста і “бавовна”, але вона буде диверсифікована на різні дистанції.
О. Я.: В яку форму вона виллється?
С.П.: Це буде певна частина закупівлі, щоб робити “бавовну” на короткі дистанції, 6-8 км. Те, на що вже виконується контракт – це до 30 км. І зараз ми спілкуємося про закупівлі на дистанцію від 200 до 500 км.
О. Я.: Це йдеться про дрони-камікадзе? Чи щось інше?
С.П.: Йдеться про різне спорядження. Різні гаджети, назвемо це так. І воно не тільки летить. Головне, що воно вкінці вибухає.
О. Я.: У вас на слуханнях в Конгресі питали про координацію з іншими фондами. З “Повернись живим” в тому числі. Ви кажете постійно, що немає конкуренції, що у волонтерів її в принципі не може бути, бо мета у всіх спільна. Як ця комунікація відбувається у вас?
С.П.: Ця комунікація відбувається на різних рівнях. Умовно кажучи, я сьогодні познайомився з Дорою Хом’як з Razom for Ukraine, але перед тим ми неодноразово комунікували з Любою Шипович та з Марією Берлінською. Для мене Razom асоціюється з цими двома дівчатами. І в нас дійсно дуже глибока комунікація.
А з “Повернись живим” у нас взагалі дуже довготривала історія співпраці. Я комунікував з Тарасом і Андрієм Римаруком ще до того, як в мене з’явився фонд Сергія Притули, який займається мілітарним напрямком. До 24 лютого 2022 року я займався волонтерською роботою як приватна особа, і мені страшенно подобались спільні проекти, які ми робили. Сподіваюсь, будемо продовжувати робити.
Наприклад, перші аероскопи для відстежування російських дронів в зоні ООС з’явились завдяки тому, що я в якийсь момент приїхав до хлопців і ми скинулися разом – бо кожен окремо б не потягнув, це дуже дорога була історія. Так само потім з дронами було дуже багато історій, а перед самим вторгненням ми створювали мобільні і стаціонарні штаби.
В нас є відносини з іншими фондами. Бо бувало неодноразово, коли представники фондів приїжджали до нас і просили фінансово допомогти придбати дещо, тому що самі не стягували. А ми розуміли, що неважливо, що це купить не наш фонд…
О. Я.: А щоб воно пішло на фронт.
С.П.: Так, щоб на якійсь ділянці фронту в нас була “пташка”, яка коштує 200 тисяч євро. Це, чорт забирай, багато. Якщо колеги по цеху самі не можуть стягнути, ми підставляли плече. Тому в мене немає зараз ніяких застережень про те, є чи нема синергії між фондами, чи є єдність волонтерського руху. Все це, звичайно, є.
І більше того – ми зараз маємо той унікальний випадок в історії України, коли українське громадянське суспільство і українська влада припинили чвари між собою. І це те, що реально надихає. Хукаєш на нього, щоб так і залишилося далі. Тому що росіяни хочуть, щоб наша єдність була зруйнована. Як тільки її зруйнують, нас розтопчуть. Поки ми будемо одним кулаком, ми дамо їм ради.
О. Я.: Якось збори координуються? Не знаю, наприклад ви дзвоните Тарасові Чмутові і кажете: “Ми зараз будемо збирати на ось це”. Щоб не збирали на ті самі речі.
С.П.: В нас не було такого, щоб ми збирали на ті самі речі…
О. Я.: А “Байрактари”?
С.П.: На “Байрактари”, якщо я не помиляюсь, а я не помиляюсь, фонд “Повернись живим” не робив чіткого конкретного збору на цю номенклатуру. Вони їх законтрактували і придбали без анонсування цієї історії.
Ми, своєю чергою, зробили це великою кампанією краудфандинговою. І я страшенно радий, що ця кампанія надихнула не тільки українців, а й власника компанії Baykar Makina, який зрештою передав три “Байрактари”, які ми назвали “Трясця”, “Ковінька” і “Халепа”, абсолютно на безоплатній основі. А збережений бюджет цих зібраних коштів було витрачено на придбання супутника і доступу до бази супутникових знімків цілого сузір’я супутників.
О. Я.: Як зараз відбувається управління супутником?
С.П.: Офігенно просто! Вибачте за сленг. Я не знаю, як правильно вам сказати. Я би так хотів, щоби кожна людина, яка своєю копійкою доклалася до придбання цієї номенклатури, щоб вона відчула ту феєрію, яку відчували ми, коли передавали управління супутником і доступ до цього всього сузір’я нашим представникам Міноборони.
Це те, про що будуть колись розказувати дітям на уроках історії. Тому що, чорт забирай, ніколи ще в історії світу не було прецеденту, коли цивільні люди – від малого до старого скинулися, для розвідки своєї країни придбали супутник і викупили доступ до супутникових знімків на… не знаю, на скільки їх вистачить, тому що кожного дня вони різну кількість замовляють. Але це точно буде більше року. Може, півтора, може два.

Я би так хотів, щоби кожна людина, яка своєю копійкою доклалася до придбання цієї номенклатури, щоб вона відчула ту феєрію, яку відчували ми, коли передавали управління супутником і доступ до цього всього сузір’я нашим представникам Міноборони.

Це була така закрита історія, коли ГУР звітували міністру оборони про використання супутника. І коли ми розуміємо, що за пару днів було розвалено, розлупашено, знищено, підбито 60 одиниць російської техніки… Чесно, я в той день відкрив пляшку вина і з задоволенням пригубив, бо вся ця супутникова історія себе окупила за добу, півтори, максимум дві. І воно працює далі. 2600 одиниць техніки було ідентифіковано за два місяці. Це останнє повідомлення Головного управління розвідки.
О. Я.: Воно конвертується в більше знищеної техніки, в більше врятованих життів? Бо коли ви оголосили збір на “Байрактари”, мені здається, для багатьох людей це було зрозуміло: купимо “Байрактари”, і “Байрактари” будуть нести смерть ворогам. Супутник для багатьох був, можливо, чимось не до кінця зрозумілим. В що конкретно він зараз конвертується?
С.П.: Він конвертується в те, що зараз у нас від моменту, коли ми зробили запит на отримання фотографій в конкретному скекторі і до моменту, коли вже опрацьований супутниковий знімок приходить в бригадну розвідку – це, нехай, три години.
Раніше ми робили запит до наших партнерів, наші партнери вирішували – ділитись з нами чи не ділитись, коли передати, кому передати і так далі. І дистанція від моменту, коли знімок було зроблено і до моменту, коли бригадна артилерія його отримує, могла бути доба. Могло бути півтори доби.
І в такому випадку ти маєш проводити дорозвідку, аеророзвідку, залучати агентурну мережу на окупованих територіях. А зараз вірогідність того, що це скупчення техніки залишається на місці через три години після того, як було зроблено знімок, є набагато вищим. Звичайно, дорозвідка в той чи інший спосіб відбувається. Але очевидно, що це допомагає знищувати живу силу і техніку ворога з набагато вищим коефіцієнтом корисної дії.

І коли ми розуміємо, що за пару днів було розвалено, розлупашено, знищено, підбито 60 одиниць російської техніки… Чесно, я в той день відкрив пляшку вина і з задоволенням пригубив, бо вся ця супутникова історія себе окупила за добу, півтори, максимум дві.

О. Я.: Ви маєте доступ до цих знімків?
С.П.: Ні, ми не маємо жодного доступу до цих знімків, тому що згідно з угодою, яку ми уклали з компанією, кінцевим отримувачем є ГУР Міноборони. Ми своєю чергою підписали акт про нерозголошення, і все. Ми люди цивільні. Наша справа купити і віддати. А офіцери вже цим займаються.
О. Я.: Ще один ваш великий збір на бронеавтомобілі “Спартан”. На якому етапі зараз відбувається його реалізація?
С.П.: Етапи контрактування. У нас є люди у Великій Британії, які досліджують ринок. І вони знаходять як невеличікі партії поштучно, так і спілкуються з компаніями, у яких є велика кількість і можна водночас закупити десятки цих бронетранспортерів. Тобто ми шукаємо оптмальні варіанти по ціні, по якості, по кількості. І якщо дасть Бог все буде гаразд, то можливо, зараз в грудні ми закриємо це питання. Я в цьому, відверто кажучи, найбільше зацікавлений.
О. Я.: Ця історія в багатьох викликала питання щодо підзвітності, прозорості. Звітність буде?
С.П.: Звітність, звичайно, буде. Тому що я це пообіцяв людям. В той самий момент, коли останній законтрактований “Спартан” з загального бюджету в 236 млн гривень перетне кордон України, ми вийдемо публічно і скажемо скільки, чого і за скільки було куплено.
В цій лінійці не тільки “Спартани”. Там “Самаритяни”, там “Султани” — воно не все бойове, є дещо ремонтне. І ми говоримо не про зовсім конкуретний ринок, про ринок, де нема сталої ціни.
Тобто ти заходиш на ринок, ти починаєш цікавитись якоюсь номенклатурою, а потім різні люди вирішують – а давай перевіримо, чи Притула дійсно за якусь-там ціну це купляє. І відбувається така кількість дзвінків, що наступного дня наш представник приїжджає щось контрактувати, а ціна за добу вже виросла на 3 тисячі євро. А людина така дивиться на нашого представника і каже: “Ну все одно ж купите. У вас же війна, куди ви дінетеся”. Це достатньо цинічний підхід, але я не готовий його засуджувати, тому що ми маємо справу з комерсантами.Але те, що іноді ми самі провокуємо спекулятивні ціни на тому чи іншому ринку, це так. І наприклад, якісь джипи, пікапи, які в березні коштували 5 тисяч євро, зараз будуть коштувати, умовно 9 тисяч.
О. Я.: Через попит?
С.П.: Так. Це чиста економіка – попит перевищує пропозицію. Неможливо консолідувати весь волонтерський рух України. Волонтерів багато, їх сотні тисяч. І завжди йдуть якісь збори по всій країні, це будуть різні люди. І потім ті ж самі люди за кордоном шукають одну і ту ж номенклатуру. Звичайно, що ринок одразу починає піднімати ціну.

В той самий момент, коли останній законтрактований Спартан з загального бюджету в 236 млн гривень перетне кордон України, ми вийдемо публічно і скажемо скільки, чого і за скільки було куплено.

Але в інших випадках, ми зазвичай добре комунікуємо. Нещодавно ми знайшли батареї до дронів за доброю ціною, і ми поділилися інформацією з колегами. Так само ми почали співпрацювати з групою фахівців, які нам знайшли у Німеччині відповідники тої оптики, яку ми зазвичай купували в Америці. Воно ідентичне, але коштує дешевше. Звичайно, у них така кількість цієї номенклатури, що в нас не вистачає коштів це все викупляти. А воно є. Що ми робимо? Звертаємось до колег і кажемо: “Будь ласка, заходьте на ринок і вибирайте, поки є така можливість”.
О. Я.: Не стає складно зараз машини купувати за кордоном? В Європі вони ще не закінчилися з тими темпами закупівель, зборів, які відбуваються?
С.П.: Ухх… Відверто, я боюсь, що ми до того рухаємося. В перші пару місяців ми і колеги по цеху вимили вторинний ринок Польщі, Угорщини, Словаччини… Там виміталося все ну просто в якихось промислових масштабах.
Зараз у нас налагоджені канали постачання пікапів зі Швеції. Це достатньо довге логістичне плече, але я дуже задоволений роботою наших волонтерів і наших партнерів, тому що звідти приходять машини, які практично не потребують ремонту чи догляду перед відправкою в зону бойових дій. З Британії ми також почали багато таскати машин.
Ми завжди моніторимо різні ринки. Але те, що в якийсь момент ми відчуємо дефіцит, це очевидно. Тому я знаю, що зараз багато різних фондів – не тільки ми – починають приглядатися до ринків Латинської Америки, Азії. Ми б і з Америки, відверто кажучи, тягнули б машини через океан контейнерами, якби все тут було на дизелі.
О. Я.: Ви постійно комунікуєте з тими, хто на фронті. Які зараз є проблеми в ЗСУ? З чим зараз найскладніше?
С.П.: Ну, мабуть, найскладніше зараз з тим, що в росіян абсолютно необмежений запас мобіків. Зараз наш добрий друг Кирило. Не просто один з моїх улюлених офіцерів Збройних сил України, а один з найкращих в ЗСУ – інакше б він не був повним кавалером ордена Богдана Хмельницького, Героєм України, і нагородженим золотою зіркою. Він дав велике інтервʼю Українській Правді, – подивіться, почитайте. Там дійсно страшні речі, які він розказує. 50 росіян йдуть в атаку – їх перемелюють, за ними йдуть наступні 50 – їх перемелюють, потім знов ідуть… І вони не закінчуються.
Я з ним давніше вже товаришую і маю можливість безпосередньо запитувати про стан справ на передовій, часом приїжджаю до нього, коли ми розвозимо допомогу по Донбасу, його підрозділ зараз працює на цьому напрямку.
Оце і є найбільша проблема – кількість російського війська. Вона не завжди відповідає якості. І як сказав Кирило, і я з ним повністю погоджуюсь, – співвідношення втрат на їхній ділянці – один до тридцяти, один до сорока. На одного нашого воїна, який поліг у бою, приходиться 30-40 росіян. Але він каже, шо він не готовий навіть міняти одного на сто. Тому що у них ми перемелюємо шлак, а у нас, на жаль, йдуть найкращі. І це проблема.
Все решта, що стосується забезпечення — мабуть, про це краще говорити людям з Міноборони України. Але зазвичай у тих підрозділах, з якими працюють наші волонтери, немає такого, як розганяє російська пропаганда. Про те, що там люди стоять ледь не з голими руками проти танків. Зазвичай, люди досить-таки забезпечені.
Досить часто також розганяються історії про те, що чогось не вистачає. За цим питанням треба ставити інше — а чи воно тут дійсно необхідне?
Щодо зимової форми, то я пам’ятаю зустріч у вересні з міністром оборони, коли я запитав, чи потрібно підставити плече. Він мені показав цифри законтрактованої ще влітку зимової форми.
О. Я.: Багато і Канада допомагала, й інші країни…
С.П.: Те, що я бачив у відкритому доступі – це 0.8 мільйона комплектів зимової форми тільки від союзників. Повірте, набагато більше було законтрактовано Міноборони України. У нас промисловість всередині країни не справлялася з пошивом, тому частину законтрактували за кордоном.
Тому ми не витрачали кошти на цей напрямок, а зосередили свої зусилля на іншому. Але все одно в суспільстві виникали якісь моменти про те, що «а ось, нашим поки що не дали форми». Я обдзвонював особисто, і я знаю інших волонтерів і комерційні структури. На передку форму мали всі і вчасно. І це важливо.
О.Я.: Зараз українці згуртовані перед спільною загрозою, перед спільним ворогом. І мені здається, почали відбуватися тектонічні зміни серед громадянського суспільства. Але ці зміни, своєю чергою, принесуть певні виклики. Якими вони будуть після закінчення війни – а може, вже є?
С.П.: Найбільшим викликом буде зберегти ту єдність суспільства, яку ми маємо зараз.
Інші виклики лежать, мабуть, в системі відбудови української держави в повоєнний період. Там є дуже багато спокус, і ми аналізуємо досвід Балканських країн, досвід Грузії, ми спілкуємося із західними партнерами про те, що мало би бути після того, як війна закінчиться нашою перемогою.
Я від імені нашого фонду адвокатую ідею, щоб українське громадянське суспільство та НГО були учасниками процесу відбудови української держави. Тому що масштаб катастрофи — величезний, це просто не налазить на голову.

Я вже неодноразово казав, що в Україні немає зараз політиків. Єдиний політик в Україні – це ЗСУ. Тому що від них залежить все. Ти можеш вважати себе ким завгодно, але якщо ЗСУ не стримають ворога, ти будеш ніким.

Є очевидним той факт, що міжнародні донори будуть давати достатньо коштів Україні для того, щоб ми встали на ноги і відбудували нашу державу та інфрастуктуру. Проте є усвідомлення, що держава навіть за умов величезної допомоги цивілізованого світу не зможе зробити все водночас. Я завжди наводжу приклад, що є певна пріоритетність. І ми розуміємо, що відновлення Антонівського мосту, щоб сполучити два берега Дніпра у Херсоні, вочевидь, є важливішим і пріоритетнішим, аніж відновлення невеликого фельдшерського пункту чи садочку в маленькій громаді. Проте для жителів цієї громади це найнагальніша проблема. Це питання номер один. Бо коли після війни повернуться мами з дітьми, ті діти мають піти в якийсь садочок. І тому ми, волонтери, після війни не повинні вийти і сказати: “Ну все, хлопці, розходимось”. Такого не повинно бути. Роботи буде дуже багато.
О. Я.: До початку війни кожен у вашому фонді займався різними речима. Ви в тому числі планували запуск власної партії. Зараз ви поставили це на паузу до кращих часів? Чи воно для вас втратило актуальність?
С.П.: Це те, про що я менш за все задумуюсь, коли я проживаю свій черговий день бабака.
Це настільки зараз не має сенсу, говорити про партійне будівництво, про якісь перспективи і так далі. Завдання номер один – це вижити. Фізично вижити. Немає такого поняття, як більш чи менш безпечне місце в Україні. Необов’язково бути на передовій, щоб загинути від російської агресії.

Я відчуваю, що треба дожити до перемоги, після того пару днів вшанувати памʼять всіх загиблих, оплакати своїх друзів – на що я не мав часу зараз під час війни.

Тому це все – маячня. Я вже неодноразово казав, що в Україні немає зараз політиків. Єдиний політик в Україні – це ЗСУ. Тому що від них залежить все. Ти можеш вважати себе ким завгодно, але якщо ЗСУ не стримають ворога, ти будеш ніким.
О. Я.: Все-таки цей партійний проект – він відкладений в шухляду, чи він закритий? Як відчуваєте станом на зараз?
С.П.: Я відчуваю, що треба дожити до перемоги, після того пару днів вшанувати памʼять всіх загиблих, оплакати своїх друзів – на що я не мав часу зараз під час війни. А потім дивитися на ту ділянку, де я буду максимально корисний. Я не люблю пальцями в повітрі водити чи вилами по воді. Я себе дуже люблю відчувати потрібним саме в цьому місці і саме в цей час. В житті були різні періоди, різні синусоїди. Я не завжди працював на телебаченні. І не завжди був волонтером. Але те, чим я займаюся зараз, мені страшенно подобається. І я радий, що у мене є фонд, в якому на вершку айсберга є трохи більше 100 чоловік, які щодня працюють у фонді – але під цією вершиною айсберга є мільйони людей, які своїми донатами і добрим словом, яке дуже мотивує, дають можливість робити те, що ми робимо для наших захисників.
Дивіться також: Сергій Притула: про візит до США, роботу супутника, звітність і політичні плани. Відео

Напишіть відгук