Україну сприймали як Russia Lite. Американські славісти запустили процес «деколонізації» вивчення регіону. Інтерв`ю | NLight DC++
Україну сприймали як Russia Lite. Американські славісти запустили процес «деколонізації» вивчення регіону. Інтерв`ю | NLight DC++

Україну сприймали як Russia Lite. Американські славісти запустили процес «деколонізації» вивчення регіону. Інтерв`ю

Війна Росії в Україні викликала дискусії щодо підходу до вивчення Росії та Східної Європи в академічному середовищі США. Зокрема, темою конференції американських славистів, яка відбудеться у Філадельфії восени цього року, стане «деколонізація» досліджень регіону. «Повномасштабне вторгнення Росії в Україну призвело до широких закликів до переоцінки та трансформації русоцентричних відносин влади та ієрархії як у регіоні, так і в тому, як ми його вивчаємо»,- йдеться на сайті Асоціації слов’янських, східноєвропейських та євразійських досліджень.
Оксана Шевель – професорка політології Університету Тафтса в Массачусетсі та віце-президентка Американської асоціації українських досліджень до недавнього часу очолювала цю організацію.
В інтерв`ю «Голосу Америки» вона сказала, що чимало професорів, які викладають старшокурсникам та аспірантам, вже роблять це, виходячи з більш комплексного підходу, приділяючи увагу не лише Росії, а й іншим країнам регіону. Дехто з них негативно сприймає заклик до «деколонізації», вважаючи, що вони вже давно цього досягли у своїх лекціях та публікаціях. З іншого боку, сказала вона, викладання на рівні окремих курсів, середньої школи, можливо, бідніших університетів, досі створює у студентів спрощену картину розуміння регіону, яка спирається на часто помилкові уявлення, які довго домінували в науковому середовищі та суспільній думці.
«Україну знають набагато менше, ніж знають Росію, або знають її як якусь Russia Lite, де живуть люди, які не можуть кардинально відрізнятися. Якщо, припустимо, громадянське суспільство слабке в Росії, значить, воно, мабуть, слабке і в тих країнах, або слабкіше. Якщо там з демократією проблеми, значить, проблеми будь-де, якщо корупція в Росії, то, очевидно, корупція й в Україні», – зазначила вона в інтерв`ю, записаному за допомогою Skype.
Тетяна Ворожко, Голос Америки: З того, як висвітлюється та обговорюється війна Росії проти України, ми бачимо, що певною мірою якісь оцінки не співпадають з реальністю. Готовність українців чинити спротив недооцінювалися, а готовність росіян протистояти діям своєї влади переоцінювалася. Чи йде це від того, як історія цих країн викладається у Сполучених Штатах?
Оксана Шевель, Доцентка політології Університету Тафтс, Массачусетс: Якщо відповідати коротко, то так, це з цим пов`язано. Більшість людей в Америці, в країнах Західної Європи, навіть якщо вони вчилися в університеті, вони, можливо, прослухали якись один загальний курс з історії Росії. І цей загальний курс покриває багато століть і, очевидно, часто є дуже російськоцентричним, бо тим регіонам, які менші, не в центрі, приділяється менше уваги.
Не можна сказати, що всі курси такі, бо, звичайно, якщо це пристойний університет, там, припустимо, курси для аспірантів, курси для студентів старших курсів, там буде більш нюансоване викладання історії. Але загалом, для пересічного громадянина, середнього студента курсів, які приділяють більше уваги не Росії, а регіонам, так званому пострадянському регіону чи Східній Європі, набагато менше.
Україну знають значно менше, ніж знають Росію, або знають її як якусь Russia Lite, де живуть люди, які не можуть кардинально відрізнятися. Якщо припустимо громадянське суспільство слабке в Росії, значить, воно, мабуть, слабке і в тих країнах або слабкіше. Якщо там з демократією проблеми, значить проблеми будь-де, якщо корупція в Росії, то, очевидно, корупція й в Україні.
На це є різні причини – розмір будь-якої країни впливає на те, скільки їй уваги приділяють на загальних курсах, на попит студентів. Але так звана «деколонізація» славістики саме зараз фокусується на тому, щоб приділяти більше уваги не російським регіонам, а різним країнам, в тому числі, Україні і Центральній Азії.

Т.В.: Якщо говорити про українські голоси, українських дослідників, їх не вистачає чи просто немає попиту?
О.Ш.: Мені здається, тут є і те й інше. Якщо людина скаже: “Я хочу вивчати Росію” – ніколи питань не виникало, країна велика, важлива. Якщо хтось хоче вивчати Україну, це не означає, що він не зможе. Є багато людей, я знаю багато колег, які вивчали Україну, мають роботу, але дуже часто було і є таке ставлення, що може цього недостатньо. Таких спеціалістів стало більше за останні 30 років.
Потім постає питання, коли ми когось приймаємо на роботу в університет, і коли людина спеціалізується тільки на одній невеликій країні – не обов`язково Україні, це може бути країна Центральної Азії або Східної Європи, Балтії – чи зможе вона викладати так, що це було цікаво багатьом студентам, чи на ці курси достатньо прийде людей?
Т.В.: Ви сказали, що протягом останніх 30 років стало більше людей, які вивчають Україну. Ми знаємо, що в Гарварді є Інститут українських досліджень. Є такі професори, як Тімоті Снайдер, Сергій Плохій. В Канаді – Сергій Єкельчик. Який внесок вони зробили в розуміння України в останні роки?
О.Ш.: Я більше можу сказати про політологію, бо я сама політолог. Я читаю курс оглядової порівняльної політики. Ми беремо приклади різних країн, і, як правило, якщо взяти підручник з порівняльної політики, там будуть Росія, Індія, Франція. України там немає. Чому там немає України? Україна там має бути. Я в своєму курсі буду так робити. В мене не буде підручника для цього. Я сама буду літературу підшуковувати. Але, в принципі, якщо ця деколонізація буде просуватися, то підручники з порівняльної політики, які будуть видаватися та мати приклади дослідження (case study), мені здається, там має бути присутнім case study України. І цим самим буде більше розуміння України як країни, і буде більший внесок в теорію порівняльної політики.
Т.В.: Якщо ми говоримо про спадок домінування російських голосів, ми можемо побачити, що існує певне нерозумннія колонізаційної, імперської політики. Наприклад, в музеї я своїми очима бачила, що написано «Одеса, Росія». Мені пояснюють, що на тої момент Одеса була частиною Російської імперії. Але цього немає, коли ми говоримо, наприклад, що людина народилася в Делі, коли Індія була колонією Англії, ніхто не говорить, що людина народилася в Англії. Чому ця відмінність?
О.Ш.: Тут мені, здається, декілька причин. Одна з них полягає в тому, що Росія завжди себе позиціонувала як деколоніальна країна, якщо ми дивимося на радянський період. СРСР боровся з колоніалізмом і вони підтимували деколоніальні рухи. Навіть сама ідея, що Російська імперія, скажімо, Радянський Союз теж був імперією, це для пересічного громадянина, не експерта, навіть не сприймається.
Росія завжди робила цей наголос і це було частково простіше робити, тому що це була територіальна імперія – не заморська імперія як Англія, де було очевидно, де знаходиться метрополія, а де були її колонії. А в Росії вона так територіально розросталася, що, де конкретно закінчувалася сама Росія, а де починалася імперія, було складно сказати. Одеса була імперським завоюванням. З точки зору сьогоднішньої України, це очевидно, але з точки зору того, як ця імперія розросталася, це «ісконно російская зємля». Цей наратив просочувався за кордон також.
Якщо ми кажемо, що Одеса – це Україна, для багатьох це дивно. (На їхню думку) вона, може, стала Україною у 91-му році – тобто, знову ж таки нерозуміння тих процесів. Катерина заснувала Одесу, і що це означає, що там до цього нічого не було? Це не так. Ми це знаємо.
І навіть сам факт, що все радянське називалося російським. Я кілька років тому вичитувала студентську дипломну роботу, і він, студент, там регулярно використовував слово російська армія, коли він описував події Другої світової війни. І йому кажу: “Чому ти так робиш?” А він каже: “Хіба так не можна? Я читав у книжках, там кажуть російська армія?” Це процес, який тривав віками. Якщо процес деколонізації буде йти, це займе роки.
Т.В.: А чи є внутрішні опір процесові деколонізації чи це структурні проблеми?
О.Ш.: Я думаю що є, бо багато людей вважають, і це доречний аргумент, кажуть – я спеціаліст зісторії, я викладаю історію Росії в якомусь університеті. Я не викладаю її таким чином як мене опосередковано, може, звинувачують. Я дивлюся на складність суспільного життя, не тільки дивлюся, що царі робили, і не буду казати студентам, що Росія в Центральній Азії принесла лише модернізацію, що я ці проблеми обговорюю, і тому, що ще мені треба деколонізувати? Багато викладачів, професорів, які викладають історію в цій частині світу, вони вважають, що вони давно вже більш критично до цього підходять, вони не ведуть пряму паралель від Київської Русі до сьогоднішньої Росії, не будуть казати, що радянська влада принесла лише позитив.
Т.В.: А вже не ведуть походження Росії з Київської Русі чи все ще ведуть?
О.Ш.: Якщо ви візьмете курс на рівні аспірантури, який вивчає історію Росії, очевидно, там ніхто не скаже, що от була Київська Русь, а потім стала путінська Росія. Але, якщо ви візьмете пересічного студента, який прослухав один якийсь курс або в школі, або в університеті, то у них така ідея досі існує. Вони не знають про 300 років між монгольською навалою і так званим об`єднанням України з Росією (відповідно до імперської та радянської історіографії – ГА), які процеси там відбувалися, що там було в Польсько-Литовському князівстві. Але що була Київська Русь і ми якось прийшли до Росії – ця ідея закріпилася в головах багатьох людей на Заході.

Т.В.: Чи можуть щось зробити українські науковці чи українська держава, наукові інституції, щоб допомогти цьому процесу деколонизації?

В американських університетах є велика свобода викладання, свобода думки. Навіть сама ідея, що хтось може сказати – ось ти викладаєш російську історію, покажи як ти викладаєш, я покажу, як треба – це абсолютно тут не сприйметься

О.Ш.: В американських західних університетах є велика свобода викладання, свобода думки. Навіть сама ідея, що хтось може сказати – ось ти викладаєш російську історію, покажи як ти викладаєш, я покажу, як треба – це абсолютно тут не сприйметься, навіть від колег це не сприйметься, не кажучи від закордонної держави.
Але, припустимо, якщо б в української держави були гроші на якісь стипендії поїхати в Україну вивчати. Було багато програм до війни, за якими студенти їздили в Росію, де вивчали мову, якісь предмети, де викладання, очевидно, було з якимось наголосом. Не треба навіть якусь політичну лінію з ними проводити, а просто, що ви знаходитеся в цьому супсільстві, бачите процеси, які там проходять, дискусії, які ведуться навіть в українських сімях, це було б дуже корисно. Організації славістики теж можуть виділяти більше грошей саме на таких студентів.
Центрів викладння україністики не так багато – є в Гарварді, є в Канаді, можливо, можна було б їх заснувати більше. Але ідея, як буде викладатися історія, це, в принципі, мені здається, має бути внутрішній процес в самому академічному середовищі.

Напишіть відгук