Чому країнам НАТО бракує зброї для України – екс-заступник помічника генсека НАТО Гордон Дейвис | NLight DC++
Чому країнам НАТО бракує зброї для України – екс-заступник помічника генсека НАТО Гордон Дейвис | NLight DC++

Чому країнам НАТО бракує зброї для України – екс-заступник помічника генсека НАТО Гордон Дейвис

Відомий в Україні пастор з Маріуполя Геннадій Мохненко працює капеланом на лінії фронту. Він батько 38 дітей – власних та прийомних, а також засновник одного з найбільших у Східній Європі дитячих реабілітаційних центрів, який у Кремлі назвали «терористичним». У розмові з Голосом Америки Геннадій Мохненко розповів про евакуацію з Маріуполя та роботу разом із однодумцями з «Капеланського батальйону Маріуполь» на лінії фронту, а також про те, як попри біль втрати, він вірить у перемогу над злом, повернення в рідне місто та його відбудову.
Олексій Коваленко: Зовсім нещодавно ви були у Бахмуті. Там ситуація залишається важкою. Можете розповісти про вашу роботу, а також роботу Капеланського батальйону Маріуполь на лінії фронту?
Геннадій Мохненко: Наш капеланський батальйон працює по всій лінії фронту. Щоранку наші команди завантажують автівки та відправляють на різні ділянки фронту до наших друзів-солдат на передову. По-перше, до солдатів. По-друге, ми завжди раді можливості чимось допомогти цивільним, які, на жаль, часто знаходяться на лінії фронту, на лінії військових дій. Вже одинадцять місяців тисячі людей живуть у підвалах без електроенергії, води, продуктів, ліків. Тому ми приїжджаємо та допомагаємо, чим можемо, нашим військовим, починаючи із духовної підтримки.

З лютого в мене немає ані костюму, ані шафи, ані дома. В моєму домі в Маріуполі у ліжках моїх дітей сплять російські офіцери.

ОК: Коли Володимир Зеленський був у Вашингтоні, ви зустрічались з Папою Римським Франциском. Що ви почули від понтифіка?
ГМ: Прямо з Бахмута я поїхав на зустріч з Папою Римським Франциском. Мене запросили на Різдвяну зустріч з ним в дуже вузькому неформальному колі. Як і наш президент, там я опинився у військовій формі. З лютого в мене немає ані костюма, ані шафи, ані дому.
В моєму домі в Маріуполі, на ліжках моїх дітей сплять російські офіцери. Папа Римський розпитував мене про Україну, про Маріуполь. Я подякував Папі Франциску за його участь в обміні полонених. Про це мало хто знає, мало хто говорить, але я знаю, що роль понтифіка, лідера Римсько-Католицької церкви, була величезна у звільненні полонених, в тому числі, й командирів батальйону “Азов”.
ОК: Під гаслами денацифікації російські сили атакують як християнські, так і єврейські кладовища в Україні, та святині різних конфесій. Що ви, єпископ церкви, можете відповісти їм на це?
ГМ: Коли росіяни оголосили війну священною війною, десатанізацію України, не розуміючи цього, вони скоїли один з найтяжчих гріхів, які може скоїти людина. Я впевнений, що російське суспільство, ошукане його пропагандистами, лідерами, брехливими священиками, які обслуговують імперську машину та оголошують це священною війною в імʼя християнських цінностей, коять важке зло. Це жахливий злочин перед Богом, та за це Росії доведеться відповідати не тільки горизонтально перед міжнародними організаціями, судами, але й перед Творцем Всесвіту. Як священик я в цьому абсолютно переконаний.

Росії доведеться відповідати не тільки горизонтально перед міжнародними організаціями, судами, але й перед творцем всесвіту. Як священик я в цьому абсолютно переконаний.

ОК: Один із ваших дітей – 15-річний Семен допомагав в ролі помічника капелана в Бахмуті. Зараз він повернувся за учнівську парту у США. Загалом у вас 38 дітей. Деякі з них служать на фронті – під Бахмутом і Херсоном. Двоє – капелани. Можете розповісти про своїх дітей?
ГМ: Бог направду дав мені привілей бути батьком для 35 всиновлених дітей та 3 біологічних. У мене 11 синів на фронті. Одного зараз відвіз в Сполучені Штати, він був зі мною на фронті 11 місяців, допомагав, служив людям під обстрілами. Але він неповнолітній, йому 17 років, та останні 8 місяців він був в зоні супер ризиків, служив людям разом зі мною. Я йому сказав: «Все, твоя війна закінчилась, за шкільну парту».
Мої сини воюють на різних ділянках фронту. На Різдво один з них отримав поранення. Прямо на Різдво. Уявіть картину – батькам це буде зрозуміло: ти дзвониш синові на фронт з Різдвом привітати, а у відповідь чуєш Merry Christmas, автоматні черги і вибухи. Йде бій. Він відповідає на мій дзвінок під час бою. Він був поранений, але слава Богу – це було дуже легке поранення. Він абсолютний герой як і багато з дітей, які захищають мою землю. Інколи це дуже важко. Цього року я дуже багато плакав, як і всі люди моєї країни.

Я дійсно впевнений, що кількість загиблих в моєму місті – близько ста тисяч людей. Це геноцид, страшний геноцид, який Росія влаштувала в XXI столітті в моєму рідному улюбленому місті. За це треба відповісти і це треба зупинити.

У мене чудові сини, які захищають мою країну. Я пишаюсь своїми синами-солдатами. Звісно, ми не виховували їх для цього. З моїми синами ми підкорювали гірські вершини, в тому числі й вершину Росії, вершину Європи – легендарний Ельбрус. Були в Росії на Кавказі, підкорювали Кіліманджаро, Монблан, з двома моїми синами ми підкорювали найвищий вулкан у США Райнір. З моїми синами ми об’їхали навколо земної кулі на велосипедах, надихаючи людей всиновлювати дітей. В тому числі, перед війною ми проїхали всю Росію до Владивостоку, мотивуючи людей забирати дітей в сім’ї.
Звісно, ми ніколи не думали, що російські танки можуть приїхати в наше місто, влаштувати там геноцид, вбити величезну кількість людей. Я дійсно впевнений, що кількість загиблих в моєму місті – близько ста тисяч людей. Це геноцид, страшний геноцид, який Росія влаштувала в XXI столітті в моєму рідному улюбленому місті. За це треба відповісти і це треба зупинити.
ОК: 100 машин для ЗСУ – можете розповісти про цю ініціативу? Скільки вже машин вдалось передати?
ГМ: Ми передали вже 75 машин. Почалось все з того, що дали свій капеланський автомобіль. Наші друзі-розвідники вийшли з оточення, з маріупольської блокади, пройшли пішки 320 кілометрів по тилу ворога зі зброєю в руках, змогли вийти з оточення та одразу через два-три дні їм знов потрібно було вступати в бій. Ми віддали їм капеланський пікап, один з двох-трьох найкращих, який в нас тоді був. Потім хтось ще подарував, а хтось надіслав гроші – ми купили, і так пішло-поїхало. На 7-8 автомобілі я сказав: а давайте замахнемось на 100 авто, і моя донька розробила логотип: «Сто авто для ЗСУ». Ми почали мотивувати людей, надихати їх, зараз пройшли вже три четвертих цього шляху.
ОК: Такі дати як 24 лютого закарбовуються в пам’ять назавжди. Ця дата для вас особливо болюча, зокрема, і через те, що сталось після. Що ви пам’ятаєте про цей день?
ГМ: Ми вже вісім років були на фронті. З вікон мого будинку був вісім років прямий вид на лінію фронту. Буквально з ліжок мої діти могли бачити Широкіно. І кожна міна, яка падала в Широкіно, а їх там, напевно, було кілька мільйонів за вісім років до 24 лютого – вона резонувала у вікнах дитячих кімнат. Ми були на фронті вісім років з моєю командою та, напевно, ліпше ніж інші розуміли, що може бути, якщо буде повномасштабне вторгнення.
Ми навчали тактичній медицині. Наприклад, останнє богослужіння в моїй церкві у центрі Маріуполя. Зараз там дірки у стелі від мінометів. Будівля суттєво розбита, але під час останнього богослужіння, в неділю – за кілька днів до 24ого, у мене була дивна проповідь. Я тоді відкрив місце у Біблії про «доброго самарянина», який коли побачив побиту людину – перев’язав її рани. На цьому я закінчив проповідь, сказав «Амінь» і запросив тактичного медика вчити нас перев’язувати рани.

Один з моїх синів, коли зрозумів, що місту кінець, його знищують – він взяв на себе відповідальність та створив першу колонну, яку вивів з вже заблокованого Маріуполя. Це була перша колона, яка вирвалась із заблокованого міста.

Залишалось кілька днів до того, як моє місто перетворилося б на криваву рану. До того, як моє місто будуть “утюжити” авіаційними бомбами, артилерією, морською артилерією, ракетами, «градами» – всім чим є. Залишилось кілька днів до того, як біля моєї церкви будуть розкидані поранені і тіла вбитих. Ними було засіяне все місто. Ось таким дивним було моє останнє богослужіння у рідній церкві.
Ми були ліпше підготовлені. Ми підготували в нашій церкві бомбосховище. Я впевнений, що у нашій церкві було найбільш люксове бомбосховище в Маріуполі. Тому що ми закупили генератор, паливо, матраци, їжу, воду. Звісно, ми розраховували бомбосховище, яке було моєю імпровізованою телестудією, на 50 місць. Але там пройшли тисячі людей – жінок, дітей. Тим не менш, коли зверху клали авіабомби, в підвалі моєї церкви дітям на проекторі показували мультфільми та дарували подарунки, влаштовували якісь вікторини. Будівля трясеться, а діточкам у підвалі влаштовували святкові програми. Я дуже пишаюсь командою моїх друзів, моїх героїв, які там у підвалі служили. Я вже сам не зміг повернутись – ми вивезли дітей з Маріуполя наввипередки з російськими танками.
Найстрашніший сон, який я бачу після 24ого – сон про те, що я не встиг вивезти дітей. Що вони знаходяться у заблокованому місті. Коли ми вивезли дітей, ми намагалися з моїми капеланами повернутись назад. Ми записали прощальні відео для наших родин і рідних, розуміючи, що шансів повернутись живими звідти буде небагато. Ми намагались прорватись в Маріуполь, але вже упирались в лінію фронту, російські пости, і не змогли повернутись. Але там, всередині заблокованого Маріуполя були мої друзі, в тому числі, мої сини – вони служили людям у підвалах. Один з моїх синів ходив по місту, шукаючи їжу та воду, рятуючи людей, він забезпечував бомбосховище, ризикуючи своїм життям.
Двоє з моїх синів переносили в наплічниках м’ясо через лінію фронту. За містом вони різали овець у нашому підсобному господарстві, розуміючи, що починається голод. М’ясо вони носили у рюкзаках, та під обстрілами перетинали діючу лінію фронту, щоб донести м’ясо людям.
Один з моїх синів – абсолютний герой, коли зрозумів, що місту – кінець, що його знищують – він взяв на себе відповідальність та створив першу колону, яку вивів із вже заблокованого Маріуполя. Це була перша колона, яка вирвалась із заблокованого міста. Хлопчик їхав на легковому автомобілі по мінному полю. За ним ішла колона автобусів, забитих жінками та дітьми. До них ще приєдналось понад 30 легкових машин, які йшли крок-у-крок за божевільним, який ризикував потрапити на міну, але намагаючись вивозити людей. Йому вдалось вивезти другу колону, згодом він знов повернувся і вивів наступну колону. Більше 8 тисяч людей моя команда вивезла за цей час із міста. В тому числі, і військових, ризикуючи життям, родини військовослужбовців, та навіть вдалось вивезти одного полковника різними секретними шляхами, оминаючи блок-пости.
Будинок де ваші діти жили, представники Росії в ООН назвали нацистською дитячою терористичною базою. Що ви відчували, коли почули це? Від країни, яка аплодувала колись вашим виступам, знімала про вас і про ваших дітей фільми?
ГМ: Спершу мені стало дуже смішно, бо це ж навіть гірше за бойових комах. Ця історія, яку Небензя, офіційний представник Росії у Радбезі ООН, видав у Раді безпеки. Він видав, що вони знайшли дитячий терористичний табір, де діти з 7 до 18 років виховувались як терористи. А назва табору – «Пілігрим». Це мій дитячий центр, найбільший дитячий центр на території колишнього Радянського союзу для безпритульних дітей, центр, через який пройшло більше 4 тисяч безпритульних дітей, включно із найтяжчими категоріями, центр, про який знімала фільми Росія, який нагороди навіть отримував як то «Герой нашого часу» – це мене так називали. Ці фільми отримували нагороди на кінофестивалях. Режисерам вручали якісь офіційні титули. І от тепер вони оголошують тебе терористом.
Мені було смішно та навіть соромно за них. Не можна ж так знущатись над здоровим глуздом. Якщо хтось розбереться у цій історії, це ще смішніше ніж «бойові комахи». Вони ж бачили цих дітей, знімали про них фільми, аж ось раптом опинилось, що я Бен Ладен, а діти в мене – як Аль Каїда.
ОК: До лютого у вас та у ваших дітей була чітка проукраїнська позиція. Разом із вашими синами ви були у розстрільних списках і на ваше життя скоювали замах в 2014 році. Цей рік був важким, як і всі роки після, та чи очікували ви ризиків того, що сталось в 2022 році. Десятків зруйнованих будівель, тисяч загиблих, зґвалтувань, понівечень, розстріляних лікарень і розбомбленого театру?
ГМ: Звісно, такий масштаб ніхто не міг уявити, але, на жаль, моя богословська теза про те, що зло має динамічну природу – воно не статичне, воно розвивається, і якщо його на базовій стадії не зупинити, воно само по собі не відкотиться, воно буде збільшуватись, як дріжджі у тісті, якщо злу не буде гідного спротиву світовою спільнотою.
У випадку з Росією Україна не могла наодинці вирішити таку проблему як демонічна імперія, яка з’їхала з глузду. На жаль, я розумів і говорив, що буде продовження після 2014 року. Але звісно, такого ступеню демонізму та нелюдяності ніхто не міг уявити. Ми готувались до великої війни, ми розуміли, що може бути велика біда. Але уявити своє місто, засипане трупами, стертим з обличчя землі російською авіацією та корабельною артилерією – я не міг, звісно. Це жахливий злочин проти людства. Воно, звісно, з часом отримає оцінку на світовому рівні. Про це говоритимуть так само як про злочини Другої Світової війни. За це російському народові доведеться платити ціну. Я в цьому впевнений і це справедливо, так і має бути.

Мою доньку збирали по шматках. Шматки моєї доньки, вбитою росіянами. Вона була в Росії зі мною у велотурі, їхала на велосипеді через всю Росію, виступала на прес-конференціях, концертах. Потім приїхали російські танки і розірвали її на шматки.

ОК: Журналіст Денис Казанський нещодавно назвав Маріуполь містом, в якому відбулись 600 таких трагедій, як та, що ми нещодавно бачили у Дніпрі. Було вщент знищено 620 багатоквартирних будинків. Але там було гірше, бо не було допомоги, і завали ніхто не розбирав. Серед загиблих була і ваша донька. Як ви впорались із цією втратою? Як ви вчите інших жити з подібними травмами?
ГМ: Я не думаю, що такі удари, що такі рани колись перестають боліти. Я відчуваю себе винним, бо я не зміг вивезти свою доньку. Ми змогли вивезти молодших дітей, діточок Республіки «Пілігрим», але багато з дорослих дітей не виїхали з міста. Я намагався до них повернутись, намагався прорватись в Маріуполь. Ми не змогли цього зробити. Почуття провини, що ти не зміг захистити… свою доньку. Вона з 10 років росла в моїй родині з моїми біологічними та всиновленими діточками. В неї вже був свій син. Я дізнався, що мою доньку збирали по шматках. Шматки моєї доньки, вбитою росіянами. Вона була в Росії зі мною у велотурі, їхала на велосипеді через всю Росію, виступала на прес-конференціях, концертах. Потім приїхали російські танки і розірвали її на шматки. Як із цим впоратись – мені напевно легше ніж атеїстам. Я вірю, що життя не завершується земною частиною. Вірю, що у цього світу є Творець, та життя змінює формат. Тому я сподіваюсь, що зможу обійняти свою доньку на іншому боці буття.
ОК: Маріуполь був для вас містом, за яке ви завжди були готові боротись. Яким ви уявляєте повернення в Маріуполь та роботу над відновленням місту?
ГМ: Ми будуємо стратегію повернення, розуміючи, що процес не буде простим. Я молюсь та сподіваюсь, що росіяни будуть забиратись з Маріуполя швидко і рішуче, так само як вони тікали з Херсона, Ізюма, Святогірська. Сподіваюсь, що це буде так. Є люди, які готові з капеланським батальйоном їхати в Маріуполь з першими нашими танками. Ми готові заходити на броні.
Маріуполя зараз немає. Маріуполь знищений. Це місто, в якому я виріс. Просто уявіть, кожен, хто нас слухає – ваше рідне місто, де пройшло ваше дитинство. Драмтеатр, який перетворився на братську могилу для сотень жінок і дітей. Це театр, в який я дитиною ходив на новорічні вистави. Потім я водив туди вже своїх дітей і вихованців на різдвяні заходи. Звісно, все це дуже важко, бо рідне місто зруйноване. Але ми сповнені оптимізмом – ми повернемось і відбудуємо місто. Він буде красенем-Маріуполем.
Дивіться також: Де буде наступ, коли очікувати західні танки – нові заяви. ЧАС-ТАЙМ

Напишіть відгук